Троє українців, які 10 років тому вийшли на Майдан, поділилися своїми спогадами з NV та оцінили ті події з точки зору себе сьогоднішніх.
Рівно десять років тому — 21 листопада 2013 року — почалася Революція гідності. Те, що в перший день було лише мирною реакцією невеликої кількості громадян на рішення уряду призупинити підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом, згодом перетворилося на потужний протест мільйонів. NV поговорив з трьома українцями, які доєдналися до спротиву в перший же день Майдану, щоб дізнатись, що вони думають про нього зараз.
Остап Стасів, 46 років
Мінометник 112 бригади тероборони Києва.
Під час Революції гідності організовував освітні лекції просто неба, став співзасновником ініціативи Відкритий Університет Майдану (ВУМ).
— Як ви доєдналися до Євромайдану та чим там займалися?
— В мене була своя спільнота однодумців, з якими ми були на звʼязку. Тож коли стало зрозуміло, що Угода про асоціацію з ЄС не буде підписуватися, мої друзі сказали, що збираються на Майдан, і я з дружиною теж пішов. Питання «виходити чи не виходити?» взагалі переді мною не стояло.
На початку грудня різні групи стали проводити там освітні лекції. Я знаю про початок як мінімум чотирьох подібних ініціатив. А першу лекцію на Майдані прочитав Павло Шеремета [тодішній президент Київської школи економіки].
Тоді кілька людей, зокрема і я, зібралися в кавʼярні, щоб обговорити, як продовжувати та розвивати цей напрям. Думаю, що наша бізнес-освіта і в цілому сфера діяльності дозволили не шукати недоліки, а зрозуміти, яким чином ми можемо підсилити один одного, та домовитися про співпрацю. Так, фактично, і виникла ініціативна група, яка запустила Відкритий Університет Майдану (ВУМ).
Не гріх тут згадати й про Сашка Положинського [ексфронтмен гурту Тартак, активний учасник Майдану, а зараз військовослужбовець ЗСУ]. Коли в нас тільки виникла своя сцена біля Лядських воріт [9 грудня], то хлопці з Третьої сотні Самооборони занервували, їм здалось, що це провокація. Саме Сашко врятував сцену від демонтажу буквально своїм обличчям, бо завдяки його впізнаваності її не стали чіпати.
Одним з наших студентів став Сергій Нігоян [22 січня 2014 року Нігояна застрелили під час протестів у центрі Києва], який теж був у Третій сотні. Він приходив до нас щоранку, допомагав розпалювати бочку, налаштовувати апаратуру та турбувався про безпеку й порядок біля сцени.
До кінця 2013 року зі сцени біля Лядських воріт прочитали понад 295 лекцій на різну тематику.
— Що ви в першу чергу згадуєте, коли мова заходить про Революцію гідності?
— Дуже багато всього. По-перше, ранок після побиття студентів [силовий розгін протестувальників в ніч з 29 на 30 листопада]. Якраз в ту ніч я не був на Майдані, відпочивав вдома, і я дуже добре пам’ятаю свій стан, коли вранці прочитав новини, зрозумів, яка трагедія сталася, памʼятаю цю емоцію переживання. Я відразу пішов на Михайлівську площу, щоб допомогти пораненим і обговорити наші подальші дії.
Дайджест NV Преміум
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Розсилка відправляється з понеділка по п’ятницю
Друге — як ми вперше вийшли 21 листопада на демонстрацію на підтримку економічної асоціації з ЄС. Власне, тоді ми ще не розуміли, у що все це виллється, яких результатів досягнемо через кілька місяців і яку ціну ми за це заплатимо.
А третій спогад, який, напевно, є найбільш значущим, — коли ми дивилися, як догорає Будинок профспілок. З одного боку, ми раділи, що відбилися від атак тієї страшної ночі, що вистояли, а з іншого — бачили цю трагедію.
— Який день на Майдані для вас був найважливіший?
— Річ у тому, що Майдан — це не календар подій, це процес. Для мене кожен день був наповнений шаленим сенсом. Майдан не був заходом «вихідного дня». Це був постійний стан напруги, але й також радості, захоплення, здивування. Це все було безперервно, невідʼємно та одночасно.
— Що ви сьогодні думаєте про Революцію гідності, як її оцінюєте?
— Майдан став дуже важливим рубіконом, після якого Україна нарешті почала ставати повноцінною, самодостатньою країною. Тобто ми склали той важливий іспит на зрілість, якого до цього всі попередні 23 роки уникали.
Майдан став першим кроком до здобуття реальної незалежності України. А повномасштабна війна — це вже останній, найдовший і найважчий акорд підтвердження нашого права як держави бути суб’єктом. Але й це не кінець шляху, бо після перемоги нам ще треба довести, що ми здатні бути системними і якісними не тільки в умовах кризи.
Сергій Данилов, 54 роки
Заступник директора Центру близькосхідних досліджень.
— Як ви доєдналися до Євромайдану та чим там займалися?
— В той день [21 листопада] ми спілкувались з друзями в інтернеті та одночасно написали, що треба виходити на Майдан. Це було десь о десятій вечора, і я відразу поїхав.
На відміну від 2004 року, коли я був організаційно залучений до подій [Помаранчевої революції], що відбувалися, цього разу я був просто рядовим учасником, більше бійцем інформаційного спротиву.
— Що ви в першу чергу згадуєте, коли мова заходить про Революцію гідності?
— Напевно, побиття студентів, бо моя донька пішла з Майдану буквально за пару годин до того, як це сталося. І вранці, коли я прочитав новини, це викликало дику лють: «Ви не будете бити наших дітей!»
Ми були дуже злі. Здається, що лише маленької іскри не вистачило, щоб мирний спротив відразу ж тоді не переріс у силове протистояння.
Також згадується штурм Майдану [18 лютого]. Ми зайшли на роботу, в Інститут сходознавства НАН України, який знаходиться на вулиці Грушевського. В цей час оборону євромайданівців прорвали, й ми буквально опинилися в тилу ворога. І потім силовики почали ломитися до нас, увійшли в будівлю інституту, намагалися потрапити безпосередньо в наш кабінет, але в них не вийшло.
— Який день на Майдані для вас був найважливіший?
— Ми з товаришем стояли під готелем Україна й зрозуміли, що протилежний бік «посипався». Ми бігом туди, і от бачимо — згорілий, чорний Будинок профспілок, а на його фоні — архістратиг Михаїл з мечем, але раптом пробивається промінчик сонця й відбивається на цьому мечі, він загоряється таким яскравим світлом. Це був як якийсь знак, що ми виграємо.
— Що ви сьогодні думаєте про Революцію гідності, як її оцінюєте?
— Як те, що ми змогли вискочити в останній момент. Бо от білоруси, наприклад, не змогли. Ми молодці, от що я думаю. І ми інколи дійсно спроможні на те, чого від нас ніхто в світі не очікує. Якби українці тоді не вийшли, то ситуація в нас зараз була б повністю катастрофічна.
Анна Валенса, 49 років
Кандидатка філософських наук, фасилітаторка та коуч, членкиня Національної асоціації медіаторів України.
Під час Революції гідності заснувала проєкт Діалоги на Майдані.
— Як ви доєдналися до Євромайдану та чим там займалися?
— Доєдналася з самого початку. Мій офіс був поряд, тож я після роботи бігла на Майдан. В мене в офісі спеціальна майданна курточка висіла, щоб швидко перевдягтися.
Діалоги — моя улюблена тренінгова практика, і я вирішила принести її в простір Майдану, бо це дає можливість збалансованої комунікації між учасниками. А наша ціль полягала в тому, щоб порушити питання громадянських компетенцій. Тобто — що мають вміти або чого потрібно навчатися людям, які вважають себе громадянами України.
Практика діалогів — це квінтесенція усього Майдану
Практика діалогів — це взагалі квінтесенція усього Майдану, бо кожен хто в ті дні приходив на протести, спілкувався з іншими людьми, то отримував таку можливість обмінятися думками про те, як жити в Україні, як бути свідомим громадянином, та чому кожен з нас бере участь в революції.
Протягом двох, або навіть більше, місяців діалоги на Майдані проводилися майже щодня.
— Що ви в першу чергу згадуєте, коли мова заходить про Революцію гідності?
— Можливо, спільне співання гімну Україну. Це якщо казати про образну картинку. Взагалі перша асоціація з Майданом — це спілкування, взаємодія людей, здатність гуртуватися. І неважливо, про що йдеться, — від приготування канапок до облаштування наметового містечка.
Не знаю чому, але я запам’ятала один епізод про те, наскільки різні люди там були. В такій діалоговій групі зустрілися студент політології з Київського національного університету ім. Шевченка та якась бабуся. І дуже цікаво, як з’являється оця взаємна повага між людьми різного соціального рівня, різної освіти, різних культурних звичаїв, різних регіонів. Тому що цей хлопець, напевно, без певної передумови ніколи б в житті не став розмовляти з цією бабусею. А практика діалогів давала можливість якісно почути іншу людину, не просто формально відбути, а народити якийсь сенс, зрозуміти, про що саме співрозмовник говорить.
— Який день на Майдані для вас був найважливіший?
— Я думаю, що увесь той період був саме таким — найважливішим. Мені важко обрати якийсь конкретний день.
Це була щоденна історія, коли ти думав, кому що треба на Майдан привезти, кого треба рятувати. До того ж це була потужна інформаційна робота, тому що доводилося постійно пояснювати людям в різних країнах, що в нас відбувається, чому українці вийшли на Майдан.
— Що ви сьогодні думаєте про Революцію гідності, як її оцінюєте?
— Майдан показав здатність українців до консолідації. Це таке оголення морального внутрішнього стрижня, яке одночасно поділяється різними людьми. Це дуже і тонка, і глибока, і масштабна річ.